ІСТОРІЯ КОМПЛЕКТУВАННЯ КОЛЕКЦІЇ ССАВЦІВ
Колекції Ссавців протягом тривалого часу збиралися зі всього світу. Їх постачали до музею спеціально організовані експедиції та поодинокі дослідники, які відвідували чужоземні країни; їх привозили та приносили до музею звичайні люди – головно мешканці Львова, але протягом десятиліть історії – це жителі й інших міст Австро-Угорської імперії, Галицько-Волинського князівства, Речі Посполитої, Західно-Української Народної Республіки, Радянського Союзу і, звичайно ж, незалежної України.
Перші і найдавніші експонати ссавців потрапили до музею в 1823 році , як дублети імператорських колекцій, що були привезені з Відня. Багато що змінилося майже за 200 років існування та зберігання цих колекцій, і сьогодні до них достовірно можемо зарахувати лише ті, на яких збереглися написи, що свідчать про приналежність зразків до віденських.
Проте, збірка ссавців музею, незалежно від ходу історії краю, невпинно продовжувала поповнюватися. Значний вклад до збагачення колекцій був зроблений видатним зоологом, природознавцем, директором музею і завідувачем кафедри зоології, а згодом і деканом філософського факультету, який перетворив Кабінет Натуральної історії в Зоологічний музей – Бенедиктом Дибовським (30.04.1833 – 30.01.1930). Саме численні збори цього дослідника з Байкалу, Далекого Сходу, Камчатки і Галичини лягли в основу музею, що почав спеціалізуватися на збереженні лише зоологічних експонатів. Завдяки кропіткій науковій роботі Б. Дибовського, збори музею почали поповнюватися і його учнями, які багато подорожували, а дехто виїхав на постійне місце проживання до Америки, як, наприклад, Ян Каліновський. Завдячуючи саме йому, фермеру з Перу, музейні колекції збагатилися ссавцями з Південної Америки, які прикрашають частину експозиції.
Чільне місце у музеї займають експонати Єжи Водзіцького (02.01.1875 – 22.01.1952), відомого, унікального мандрівника, мисливця та природодослідника, який на початку ХХ століття за власний кошт здійснив польові експедиції до Центральної Африки та в гори Тянь-Шаню. На території Африки (1909-1910 рр.) Є. Водзіцькому разом з братом Олександром вдалося здійснити сафарі по колишній Німецькій Східно-Африканській колонії (DOA – Deutsch-OstАfrica), що нині відповідає території Танзанії (Танганьїка). Там, одного разу, вони заблукали і змушені були ночувати під відкритим небом, спогади про що, навіть кілька років після повернення, викликали у мандрівників занепокоєння. Хоча, за оповідями Є. Водзіцького, «вночі там було тепло, лише дошкуляли «хмари» москітів і два леви, яких приваблював наш вогонь та приємний запах вечері». Кмітливому мисливцю вдалося зібрати багаті колекції погрудь і рогів різноманітних антилоп, жираф, сірого носорога та унікальний експонат – погруддя саванової зебри Чепмена. Два роки поспіль Є. Водзіцький вдома препарував здобутих в Африці тварин, обробка шкур та їх випихання займали весь вільний час. Впорядкувавши свої збори, мандрівник знову почав мріяти про нову поїздку до далеких країв, де важко полювати, але де життя ще легке, вільне і без обов’язків, які накладає цивілізація. Проте, про нову експедицію до «чорного» континенту, того мисливського раю, автор навіть не наважувався. Попередня подорож була успіхом, який дістався значним коштом, оскільки у тому краю клімат важкий для білої людини, а природа часто недоброзичлива і мисливець сам може стати здобиччю. Хотілося чогось нового. Цій подорожі у 1911 році Олександр Водзіцький присвятив книгу «800 кілометрів углиб Африки».
Через деякий час Є. Водзіцький починає думати про полювання у Канаді, де на той час ще нерідко можна було зустріти американського лося, гірського північного оленя та найбільшого у світі ведмедя гризлі. Але знайомі з Англії радять невгамовному мисливцю поїхати Центральної Азії, зокрема, відвідати одне з найбільших гірських пасм, що простягнулося на північ від Гімалаїв – гори Тянь-Шаню.
У другу експедицію, до Тянь-Шаньських гір, Є. Водзіцький вирушив у 1913 році і здійснив це майже самотужки, взявши з собою одного слугу та винайнявши лише провідника і одного військового помічника у Ташкенті. Тільки наприкінці своєї подорожі, на китайському кордоні та безпосередньо в Китаї, він зібрав дещо більше людей, які допомогли привезти здобуті трофеї. Умови цієї подорожі теж виявилися складними: “щодня половина нашої дороги проходила через небезпечні місця, тільки-но минула одна небезпека, як відразу охоплював наступний страх ”, – так писав у своїй книзі «W gorach niebianskich (Tien-Szan)» Є. Водзіцький (1938). Одного разу він зі своїми помічниками прокинувся під деревом, засипаний шаром снігу майже метрової товщини… Серед трофеїв, які віз мисливець з Азії, було 40 пар рогів, які ледь помістилися на возі.
9 лютого 1952 року, після смерті Єжи Водзіцького, ці колекції були передані нашому музею на постійне збереження його дружиною пані Марією.
Іншою цікавою збіркою ссавців є колекції привезені з Ліберії експедицією професора Яна Гіршлера (07.05.1883 – 01.03.1951), який поїхав до Африки разом зі своєю дружиною і жив там протягом 1936-1937 років. Проте, ця експедиція спеціалізувалася більше на відлові плазунів і комах для колекцій музею, а з ссавців були привезені лише представники ряду рукокрилих.
Пізніше активній науковій і просвітницькій роботі музею зашкодила Друга Світова війна. Під час німецької окупації всі фонди музею були звалені в залі птахів на одну велику купу і так пролежали до закінчення війни. Відразу після відновлення роботи університету, музей також почав відновлювати свої експозиції та польові виїзди. Перші збори музею у післявоєнні роки здійснювалися головно в індивідуальному порядку: М. Т. Янушевич (Закарпаття, 1946-1949), Антків та Брицький (Львів, 1948), Бичко (Закарпаття, 1948), Д. В. Владишевський (Закарпаття, 1949), Мальченко, Поспєлов (Львів, 1949), Я. М. Васильків (Львівська обл., 1950), Лавриненко, Масний, Покало (Закарпаття, 1950). У 60-і роки цілеспрямовано почали збирати і поповнювати наукові фонди музею Йозеф Валента та Галина Бенедюк, які займалися дослідженням гризунів Закарпаття. В музеї і сьогодні зберігаються значні вибірки зоологічного матеріалу, зібрані ними протягом 1952-1955 років. Велику колекцію ссавців Карпат і Закарпаття протягом 1952-1957 років зібрав також Володимир Кушнірук.
У 1956 році колекції музею поповнилися зразками з Антарктики, привезеними китобійною флотилією «Слава», хоч, головним чином, це був остеологічний матеріал, але, разом з кістками були й ембріони китів різних видів, китовий вус тощо.
З 1957 року збори музею поповнюються зразками з південної України: Крим (Гаспра) – колектор Сєрікова, Чорноморський запов. – колектор Т. Яцун.
У 1958-1959 роках географія зборів музею зростає ще більше, завдяки експедиції на Кавказ (Кавказький державний заповідник), де на річці Кіша Шостаком було зібрано значну колекцію мишоподібних гризунів. Продовжується збір матеріалу у Криму та в Карпатах (З. І. Павлів, В. В. Веселовський ). У 1962 році відбулася поїздка до Казахстану, у степи Кустанайської області, де колекторами зборів ссавців стали М. Лаврів та Яворський.
У 1966 році знову відбулася поїздка на Західний Кавказ в межах Кавказького заповідника (кордон Гузерипль). Цю територію відвідали Ковальов, Ломаченко та Ільків, які на субальпійських луках зібрали чималу колекцію мишоподібних гризунів. У 1967 році у Чорноморському заповіднику значні збори гризунів зібрала І. Ф. Ємельянова, яка виконувала переддипломну практику під керівництвом Н. А. Полушиної за темою «Зоогеографія ссавців Чорноморського заповідника». У той час там велися відносні та абсолютні обліки дрібних ссавців і копитних, завдяки яким були зібрані й опрацьовані численні пелетки та екскременти представників ряду хижих.
У 1972 році дослідження та збори наукових колекцій на території Таласького Алатау проводила Романюк, у 1973 – поїздку у Казахстан (Арикти) спільно з геоботанічною експедицією університету – здійснила завідувач музею М. Н. Вознюк (21.09.1929 – 05.11.2003), яка зібрала значний матеріал для експозиції музею. Пізніше М. Н. Вознюк активно збирала матеріал на території західних областей України.
Чималий внесок у поповнення колекцій музею зробила науково-дослідна лабораторія геоботанічних досліджень біологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, яку очолював В. М. Туркевич. Протягом 1974-1997 років були здійснені експедиції у Казахстан, на Алтай, в Курган та Ханти-Мансійськ, привезені цікаві збори.
Окремою і вагомою колекцією ссавців музею є також збори Н. А. Полушиної, яка все своє життя присвятила теріології, а дослідження і збір матеріалу проводила, головним чином, у Закарпатті, Карпатах та місті Львові. У наукових фондах музею зберігається велика кількість зібраних нею ссавців.
Серед нових надходжень на особливу увагу заслуговують збори 1997-2004 років теріолога О. В. Кондратенка (08.06.1975 – 30.12.2004), який проводив дослідження в Луганському степовому заповіднику та його околицях.
Колекції музею поповнюються і в наші дні. Головним чином – завдяки роботам, що проводяться співробітниками музею і кафедри зоології Львівського національного університету імені Івана Франка, а також завдяки добрій волі студентів, аспірантів і людей, не байдужих до зоології, які знаходять і приносять до музею мертвих або приречених на смерть тварин. Крім львів’ян, музейні збори поповнюються і завдяки науковцям з інших ВУЗів. Тому на закінчення хотілося б висловити особливу вдячність за допомогу у зборі, впорядкуванні та збереженні колекцій ссавців наступним людям: колишньому завідувачу Зоологічним музеєм ЛНУ імені Івана Франка М. Н. Вознюк , доцентам кафедри садово-паркового господарства та екології Луганського національного педагогічного університету, к.б.н. О. В. Кондратенку та к.б.н. І. В. Загороднюку, доценту кафедри зоології ЛНУ імені Івана Франка, к.б.н. Є. Б. Сребродольській, асистенту кафедри зоології ЛНУ імені Івана Франка, к.б.н. О. В. Головачову, науковому співробітнику Інститут екології Карпат НАН України, к.б.н. А.-Т. В. Башті, аспіранту Інституту Екології Карпат НАН України, Ю. Е. Зізді, співробітнику Ботанічного саду ЛНУ імені Івана Франка, к.б.н. А. М. Маркевичу, випускнику кафедри зоології ЛНУ імені Івана Франка В. Мисюку, науковому співробітнику Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, к.б.н. А. В. Мішті, доценту кафедри лісівництва Українського державного лісотехнічного університету к.с.-г.н. І. В. Делегану, завідувачу відділом еволюційно-генетичних основ систематики Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, пров. наук. співроб., д.б.н. С. В. Межжеріну, науковим співробітникам теріологічного сектору Зоологічного музею Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, к.б.н. С. В. Крускопу та к.б.н. Н. М. Спаській, науковому співробітнику ЗІН РАН, д.б.н. П. П. Стрєлкову.
