НАШЕ ПРИРОДОЗНАВСТВО В НЕБЕЗПЕЦІ
Річард Конніф / Ric
hard Conniff
The New York Times. 1 квітня 2016 р.
Спектр життя, в Американському Природознавчому музеї – еволюційна подорож через захопливе різноманіття життя на Землі. CreditMatthew Pillbury/Benrubi Gallery
Коли люди говорять про природознавчі музеї, вони, до великого обурення куратора, якого я знаю, майже завжди використовують добре відоме слово «запилений». Можливо його роздратування можна пояснити тим, що значні суми музейних коштів він витрачає саме для створення «не запилених», оснащених клімат контролем сховищ, а слово «запилений» означає занедбаний. (Повідомте мені, – радить куратор через електронну пошту, якщо ви бажаєте почути мою демагогію на цю тему протягом години).
Гірше того, ця так звана «запиленість» підсилює широко поширений погляд, що природознавчі музеї близькі до того, щоб бути в минулому – лише місце для показу жучків та бронтозаврів. Відвідувачі можуть сюди заходити, щоб розважитися чи навіть сповнитися трепету, але часто вони зовсім не свідомі того, що за кулісами куратори проводять дослідження щодо змін клімату, вимирання видів та інших актуальних проблем наших днів. Такий брак обізнаності є однією з причин, чому такі музеї, зараз, рутинно доведені до крайності. Навіть Національний Науковий Фонд (National Science Foundation), оплот державної підтримки для таких музеїв, цього місяця оголосив що він призупиняє фінансування для природознавчих колекцій, оскільки проводить перегляд річного бюджету.
Далі стає ще гірше: новий республіканський губернатор минулого року закрив знаменитий державний музей Іллінойса (Illinois State Museum), нібито, щоб зберегти державних 4,8 мільйонів доларів у рік. Музей зауважив, що насправді, це буде коштувати 33 мільйони доларів у рік, через недоотримані доходи від туризму та незліченні суми у вигляді грантів. Але закриття відбулося наражаючи на небезпеку скарб у 10 мільйонів експонатів, від кісток мастодонта до інструментів північно-американських індіанців, які збирали протягом понад 138 років, які тепер просто перебувають у забутті в закритій будівлі. Ерік Грім (Eric Grimm), науковий директор музею, охарактеризував це як акт «політичної корупції та зловмисного антиінтелектуалізму».
Інші музеї вижили завдяки тому, що змістили фокус від досліджень до чогось такого як розвага. Кілька років тому в Нідерландах, де існує багата традиція наукових колекцій, три університети вирішили відмовитися від своїх природничих колекцій. Зараз всі вони зібрані в одному місці, в Центрі біорізноманіття Натураліс (Naturalis Biodiversity Center) в Лейдені і, коли я був там останній раз, мене вразило те, що громадськості там представляють на огляд щось типу збірної солянки «Animal Planet», з вирізаними фігурами нідерландської версії Стівена Ірвіна, що веде відвідувачів, з комічними коментарями на повітряних кульках.
Спотворення також може бути скритим. Музей природи і науки Перот у Далласі, який розважає відвідувачів віртуальною прогулянкою вздовж колодязя гідророзриву пласта сведловини, нещодавно потрапив у заголовки газет через те, що уникав чітких посилань на зміни клімату. Інші музеї, пропускають наукову інформацію про еволюцію. «Нам не потрібні люди, які б приходили сюди і відкидали нас», пояснює Ранковим новинам Далласу (The Dallas Morning News) Каролін Саммерс, віце-президент Х’юстонського природознавчого музею (Houston Museum of Natural Science).
Навіть найкращі природознавчі музеї змушені скоротити свій науковий персонал в умовах державних скорочень та скорочення грошових дотацій, що відбулося після економічного краху 2008 року. Вони досі мають свої колекції і їхня публіка досі їх відвідує. Але вони більше не наймають достатньої кількості науковців для адекватної інтерпретації цих колекцій відвідувачам чи світу в цілому. Таким чином, науковий журнал «Природа» (Nature) минулого року охарактеризував колекції природознавчих музеїв як такі, що «знаходяться під загрозою зникнення».
Погляд на природознавчі музеї як такі, що віджили своє, є жахливим непорозумінням, по багатьох пунктах. Природознавчі музеї дійсно зберігають зразки з минулого, за мільйони чи навіть мільярди років. (Вони навіть зберігають пил, тільки його називають «пилок»). Один директор музею сказав мені, що їхні колекції, є місцем, де «ми розмістили наш повний трьохмірний запис планети, яка нас підтримує». Але ці колекції висвітлюють менше минуле, ніж наш світ і те, як він змінюється. Осадкові породи як, наприклад, в Іллінойському Державному музеї, можна сприймати такими, що не мають надзвичайно важливого значення, але пилок, який у них знаходиться відкриває нам, як у минулому змінювався клімат, які види жили і в результаті чого вимерли і, таким чином, несподівано, можна відкрити наше власне майбутнє.
Ці зразки зазвичай впливають на наше життя таким чином, що ми їх ледве розпізнаємо. Влітку 1996 року, наприклад, Нью-Йоркський розробник Інграм С. Карнер (Ingram S. Carner) зауважив, що цукрові клени в Грінпойнті (Greenpoint), поблизу Брукліна, щосили боролися з чимось несприятливим. Ми зібрали підозрілого жука, і Річард Хебек (Richard Hoebeke), ентомолог університету Корнелл, швидко ідентифікував його як азіатського вусача (Anoplophora glabripennis) – вперше знайденого в цій країні. Якби його не виявили, дослідження Лісової служби Сполучених штатів Америки пізніше встановило, – цей жук міг знищити третину дерев в містах по всій країні. Замість того, виявлення цього жука ініціювало крупну кампанію для стримання інвазії в декількох місцях. Непрославлений герой? Природознавчий музей: д-р Хебек визначив вид настільки швидко тільки завдяки тому, що Корнеллський університет у своїх колекціях мав один зразок цього виду з Китаю.
Природознавчі музеї є настільки зосереджені на майбутньому, що вони протягом століть рутинно зберігають такі зразки, щоб відповісти на питання, яких вони навіть не знають (які ще не сформульовані), які вимагають методології, яка досі навіть не винайдена, щоб зробити відкриття, які би були, для істинних колекторів, незбагненними (незрозумілими).
Люди, які вперше розмістили гігантського мамонта та мастодонта в музеї, наприклад, зробили це головним чином через безсловесне захоплення ними. Але ці зразки невдовзі привели до приголомшливого визнання у XVIII столітті про те, що частина Божих творінь можуть вимерти. Єретична ідея вимирання тоді стала важливою преамбулою до Дарвіна, чиє розуміння еволюції через природний добір, у свою чергу залежало від детального дослідження зразків вусоногих раків, які були зібрані і зберігалися протягом довгого періоду без особливої причини. Сьогодні, ці самі зразки продовжують давати відповіді на нові запитання з допомогою послідовності геному, комп’ютерної томографії, аналізу стабільних ізотопів та інших технологій.
Ці музеї відіграють також важливу роль у збереженні того, що залишилося у світі природи, частково тому, що часто вони поєднують біологічні та ботанічні знання з великим людським досвідом. Тому, коли музейні куратори подорожують до складних біотопів для проведення описів навколишнього середовища, розповідає Дебра Московіц (Debra Moskovits) з Музею польових досліджень Чикаго (Chicago’s Field Museum), у той самий час, як правило, працює група, щоб зрозуміти потреби сусідства екологічних угруповань.
Після однієї такої інвентаризації в Еквадорі, д-р Московіц встала, аби піти із зустрічі, коли їй здалося, ніби стороння людина не повинна брати участь у дискусії. Присутні попросили її залишитися, кажучи: «Ти не маєш національності. Ти науковець. Ти говориш від імені природи». Лише з 1999 року, згідно описів Музею польових досліджень (Field Museum), зроблених їхніми кураторами та співробітниками стали ключовим фактором з охорони 26,6 мільйонів акрів дикої природи, головним чином у верхів’ях Амазонки.
Може, оптимістично буде сказати, що природознавчі музеї бережуть світ. Можливо, вже навіть запізно для цього. Але вони забезпечують ще одну надзвичайно важливу послугу, яка може зберегти нас і наше відчуття чуда: майже кожен у цій країні – навіть діти в Денвері, які ніколи не були на гірському хребті на заході США і Канади чи люди, які ніколи не гуляли на пляжі Тихого океану – відвідують природознавчий музей у певний період свого життя і такі візити мають на нас глибокий і непередбачуваний вплив.
Пол Б. МакКреді (Paul B. MacCready), наприклад, став відомим у 1970-х роках завдяки побудові Госсамера Кондора, першого у світі успішного літального апарату, що управляється м’язовою силою людини, а пізніше Госсамера Альбатроса, першого такого апарату, що перетнув Ла-Манш. Але виростаючи в Нью-Гейвені (у штаті Коннектикут, США), перед тим як його захопила інженерна справа, він часто відвідував Єльський природознавчий музей Пібоді (Yale Peabody Museum of Natural History), щоб задовольнити пристрасне захоплення літаючими комахами. Через роки д-р МакКреді знову відвідав музей. Одна річ, яку він після своїх тріумфів досі згадує дуже чітко, був малюнок, на який він натрапив на стіні діорами – щось середнє між ентомологічним рисунком і Брейгелевим «Падінням Ікара»: на рисунку було зображено бабку в польоті над плесом зеленої води.
Можливо, це була дрібниця. Можливо, більшість наших відвідувань природознавчих музеїв можуть виглядати буденно, просто як можливість провести вихідні з родиною. Але, стоячи під фігурою тиранозавра чи дивлячись на черепи ранніх приматів, чи знову оживляючи подвиги полінезійських мореплавців, ми поволі починаємо розуміти швидкоплинність часу і культур і те, як наш власний вид відповідає мільйонам інших. Ми починаємо розуміти оригінальність та велич єдиної планети, на якій ми коли-небудь будемо мати задоволення жити.
Річард Конніф є автором майбутньої книги «Дім втрачених світів: динозаври, династії та історія життя на землі» та відповідальним редактором (contributing opinion writer).
Версія цієї сторінки з думкою автора з’явилася для друку 3 квітня 2016 року, на сторінці SR4 Нью-Йоркського видання під заголовком: Природознавство в небезпеці. Today’s Paper|Subscribe
Переклад Оксани Гнатини